На крилах вічності: Слово Олени Теліги

21 липня виповнюється 120 років з дня народження Олени Теліги — відомої політичної діячки, учасниці ОУН, потужної публіцистки й поетеси, жінки, чиє життя було подібне до яскравого спалаху комети. А ще вона була неймовірно сильною, яскравою та життєрадісною, терпіти не могла «плачу» в літературі. Саме про таку — справжню, живу, пристрасну, сміливу жінку, чия поезія переплелася з долею, говорили під час поетичного альбому «На крилах вічності: Слово Олени Теліги», який відбувся в бібліотеці-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської міської територіальної громади в межах мініпроєкту «Славу краю роблять люди».

Олену Телігу називали «золотою поеткою українського ренесансу», «леді ОУН» та «стильною бунтаркою». Вона жила на повні груди, любила вишуканий одяг, гарні парфуми й танці, але коли прийшов час вибору — обрала вірність своїй ідеї та безсмертя. Перегортаючи сторінки її поетичного альбому, присутні дізналися про різну Олену: закохану дівчину, вишукану емігрантку, ніжну дружину та безстрашну підпільницю.

До 16 років Олена взагалі не розмовляла українською. Вона народилася під Москвою, зростала в Петербурзі в інтелігентній родині інженера Івана Шовгенова. Все змінилося, коли родина через революційні події переїхала до Києва, а згодом — в еміграцію до Подєбрад (Чехія). Саме там, у колі українських студентів-емігрантів, відбулося її національне переродження. Почувши, як українську мову зневажливо назвали «собачою», Олена не лише палко виступила на її захист, а й відтоді принципово розмовляла тільки українською.

Вона шалено любила моду, красиве вбрання та капелюшки. Навіть коли в еміграції катастрофічно бракувало грошей на їжу, Олена з гумором писала подругам, як перешиває старі сукні, щоб виглядати «на всі сто», або як мріє про нові туфлі. Поетеса вважала, що українка обов'язково має бути елегантною, аби ніхто не смів дивитися на неї зверхньо.

Олена була надзвичайно харизматичною, чоловіки божеволіли від її зелених очей та витонченого стилю. Проте її серце належало одній людині — кубанському козакові, бандуристу Михайлові Телізі.

Восени 1941 року Олена Теліга разом із похідними групами ОУН повернулася до окупованого німцями Києва. Друзі благали її не їхати, адже це була смертельна небезпека, на що вона відповіла: «Я не можу писати про патріотизм із безпечного запілля. Моє місце там, де мій народ».

У Києві вона очолила Спілку українських письменників і редагувала літературний тижневик «Литаври». Олена категорично відмовлялася друкувати панегірики Гітлеру й відкрито заявляла про право України на незалежність. Невдовзі гестапо почало арешти.

9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували у приміщенні Спілки письменників. Кажуть, один із гестапівців після допиту зізнався: «Я не бачив чоловіка, який би так мужньо тримався перед смертю, як ця красива жінка».

На стіні камери № 34 київської гестапівської тюрми Олена залишила свій останній автограф. Вона надряпала олівцем: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», а зверху намалювала тризуб. 21 лютого 1942 року її, Михайла Телігу та інших патріотів розстріляли у Бабиному Яру. Їй було лише 35 років.

Олена Теліга не любила плачу та жалю. Вона хотіла, щоб її пам'ятали усміхненою, сильною та переможною. Її поезія — це не реквієм, це гімн життю, честі та незламності.

Під час заходу лунали вірші та листи поетеси. Ведуча зазначила, що її поетичне слово сьогодні стає піснями, а сама авторка — героїнею художніх книг. Зокрема, Валентин Чемерис називає її українською амазонкою та присвячує їй твір «Амазонка: Повість із життя Олени Шовгенової, яка стала Оленою Телігою». Письменниця Ірен Роздобудько в романі «Неймовірна. Ода до радості» змальовує Олену Телігу як справді неймовірну українку, жінку-воїна, жінку-силу, жінку-відчайдуху. Ця книга не сльозлива, а дуже сильна й світла. Вона більше про героїку, ніж про втрати; вона про радість, адже недарма має підзаголовок «Ода до радості». Олена Теліга вміла жити на повну: у неї не було часу на поразки, чвари та сумніви — вона ловила кожну мить життя.