У бібліотеці-філії №4 відбувся етнографічний майстер-клас «Різдвяний оберіг», натхненником якого стала туристична агенція «Скарбничка мандрів», безпосередньо її керівниця Наталія Скорик.
Запросивши на зустріч майстриню Катерину Ракович, яка добре знається на різдвяних таємницях, і діти, і дорослі відчули справжній дух Різдва.
Виготовлення Дідуха, символа українського Різдва – це особлива магія помножена на світло, добро, тепло, перемогу.
У фейсбуці Наталія Крилівська після зустрічі написала: «Дідух – це Дух Дідів. І це не прикраса, і не фольклорна деталь для красивого фото. Це річ, яка тримає пам’ять».
Колись у наших хатах на Різдво не було ялинок з іграшками й гірляндами. Стояв Дідух - сніп із зерна, вирощеного власними руками. Його не ставили для краси, його вносили з повагою. Слово «Дідух» походить від «дід» - предок, пращур.
У народній традиції він уособлював духів померлих родичів, які на Святвечір повертаються додому. Тому Дідуха вносили після заходу сонця. Зазвичай це робив господар у тиші, з молитвою. Дідуха ставили на покуті: там, де місце найважливішому. Це був жест, який означав - ми не самі, за нашими спинами стоїть Рід.
Дідуха плели з першого або з останнього снопа жнив, і в цьому теж немає випадковості. Перший - це початок, останній - повнота прожитого. У ньому зерно, яке витримало дощі, холод, працю, втрати і все одно дало плід.
Мені завжди здавалося, що це дуже яскравий символ про здатність триматися. Бо виживає не той, кому легко, а той, хто не зламався».
У багатьох регіонах Дідуха не викидали після свят. Його або зберігали до весни, або урочисто спалювали, дякуючи за прожитий рік. Попіл розсипали по полю, щоб земля пам’ятала. Пам’ять буквально повертали землі, з якої все почалося.
На майстер-класі зі створення ДіДуха після етнографічного екскурсу з’явилося особливе відчуття: знову стає важливим Дідух у нашому житті, але вже не як етно-декор. Він повертається як відповідь на запитання «хто ми?». У час, коли нас намагаються позбавити історії, мови, коріння, він впевнено нагадує: ми - звідси.
«У кожному з нас стоїть цілий рід, плече до плеча. І наша культура. Це не традиція для музею. Це пам’ять, яка нас захищає. Броня», - ділилися емоціями учасниці, збираючи свої снопи.
https://youtu.be/gujhygDwOjw?si=iau2G-kD5e1uV8rf