18 березня минає 115 років від дня народження відомого українського письменника, поета, драматурга, публіциста і громадського діяча Любомира Дмитровича Дмитерка. Його творчий доробок за пів століття в літературі налічує десятки поетичних збірок, п’єс та прозових творів. За вагомий внесок у розвиток культури митець був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у 1979 році (за книги поезій «Основа» та «Світе мій»).
Майбутній письменник народився в містечку Винники поблизу Львова в родині вчителя. З юних років він захоплювався літературою, тонко відчував красу рідної мови та прагнув передати власні рефлексії через поезію. Перші вірші й оповідання з’явилися ще в молоді роки, а згодом світ побачила і дебютна поетична збірка «Іду».

Життєвий шлях Любомира Дмитерка припав на складний і буремний час. У роки Другої світової війни він працював військовим кореспондентом, ставши свідком подій, які згодом лягли в основу його творів. Його тогочасне слово було сповнене болю за долю Батьківщини, але водночас — незламної віри у перемогу.

У повоєнний період письменник активно працював над новими збірками та п’єсами. У своїх творах автор порушував питання людської гідності, патріотизму та духовної сили. Його поезія відзначалася щирістю, емоційністю та глибоким гуманізмом.
Поет не був би поетом, якби не заглиблювався в інтимні, внутрішні почуття. Тема любові та поваги до жінки супроводжувала Любомира Дмитерка протягом усього життя. Де б він не був — у вирі юності, на фронтах війни, під час роботи Генеральної Асамблеї ООН чи за письмовим столом — поет завжди оспівував жінку з повагою, що межувала з поклонінням.

За власним зізнанням Любомира Дмитерка, чи не найважливішим етапом його професійної діяльності було редагування провідного часопису «Вітчизна». Як здібний організатор і редактор за покликанням, він згуртував навколо видання найкращі інтелектуальні сили: відомих письменників, публіцистів, істориків та художників. Йому доводилося бути психологом і дипломатом, тактиком і стратегом, щоб проводити «корабель» журналу крізь гострі рифи радянської цензури.

Попри тиск ідеологічних наглядачів, на сторінках «Вітчизни» публікувалися «незручні» твори: «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» Євгена Гуцала, «Самотній вовк» Володимира Дрозда, пронизлива правда про війну у творі Дмитра Міщенка «Батальйон необмундированих». Саме тут побачили світ оповідання Григора Тютюнника, роман Павла Загребельного «Південний комфорт», а також легендарні «Собор» Олеся Гончара та «Мальви» Романа Іваничука. Більшість цих творів комуністичні ідеологи відразу оголошували «шкідливими». Потрібно було мати неабияку мужність і віру в свою правоту, щоб протистояти натиску системи, захищаючи право літератури на правду.

Крім улюбленої роботи, Дмитерко мав надійну опору — родину. Серед тогочасного письменницького кола він вважався взірцевим сім’янином. Донька митця, кандидат медичних наук Оксана Дмитерко, згадує, що її дитинство пройшло серед видатних людей. «Влітку в Ірпінському будинку творчості я мала можливість спілкуватися з Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Юрієм Щербаком, бачити великого тенора Івана Козловського — мені можна лише позаздрити!» — ділиться вона спогадами.

Помер Любомир Дмитерко 2 жовтня 1985 року в Києві. Його спадщина залишилася важливою частиною української літератури ХХ століття — як символ відданості рідній землі та незламності людського духу.

Ознайомитися з творами Любомира Дмитерка можна у бібліотеці-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.