23 січня виповнюється 135 років з дня народження Павла Григоровича Тичини (1891 – 1967), який увійшов в історію нашої культури як поет-новатор, романтик, перекладач, богослов, науковець, музикант, художник.
Його природа наділила чудовим голосом та даром грати на музичних інструментах, він вмів диригувати хором, мав хист до малювання, цікавився театральним мистецтвом та майстерно виконував ролі в студентському театрі.
За роки його навчання в земській початковій школі, в бурсі, в Чернігівській духовній семінарії юний Павло Тичина активно займався самоосвітою. Серед його захоплень була і література. Коли не стало батька, 15-річний юнак пише свій перший вірш «Синє небо закрилося» (1906) під впливом ідей поета-символіста Миколи Вороного.
Згодом на одному із літературно-мистецьких «суботніх» зібрань у Михайла Коцюбинського, якого Павло Тичина називав «першим учителем і наставником», він вперше прочитав свої твори. Тоді письменник високо оцінив молодого митця, відзначивши, що «в несміливому юнакові є іскра великого таланту».
Йому судилася доля генія, але Тичина не зміг правильно скористатися своїм талантом. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
Саме розкриття цієї теми було метою літературного розслідування «Тичина. Злам: Між Генієм та Системою», яке працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ провели разом зі своїми користувачами.
Справжнім вибухом у літературному просторі 20-х років ХХ століття стала перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918). У ній він постав як унікальний митець, що зумів синтезувати поезію, музику та живопис. Це була не просто література – це був «кларнетизм»: особливий світогляд, де кожен рядок пронизаний світлом, ритмом та космічною гармонією. У творах збірки (їх було 29) поет створив абсолютно нову, модерну мову української лірики. Василь Стус пізніше писав, що в цей період Тичина був «повнозвучним», а його геній сягав світових вершин, даруючи надії на відродження нації через красу та гармонію. Саме цей високий старт робить подальшу капітуляцію перед системою настільки болючою для нашої культури.
Під час розслідування з’ясували, що згодом автор геніальних «Сонячних кларнетів» перетворився на офіційного рупора радянської влади. Все почалося в вірша «Партія веде», а потім компартія на кожну подію примушувала Тичину озиватися поетичним твором, пильно стежачи, щоб поет ніде не схибив. Його поставили перед жорстоким вибором: фізичне знищення або служіння ідеології. Обравши життя, поет був змушений вбивати в собі митця-новатора. Його пізні тексти стали перемогою «партійного замовлення» над живою метафорою.
Це було не просто обговорення біографії, а спроба зрозуміти складну психологічну драму людини, яка володіла «музикою сфер», але була змушена славити «сталеві кроки» режиму. Тичина не просто пристосувався – він здійснив над собою «поетичне самогубство».
Використавши працю Василя Стуса «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», шукали відповідь на питання: де закінчився поет і де почався державний чиновник? До речі, рукопис цієї книги упродовж двох десятиліть пролежав в архівах КДБ. Написавши цей твір, Стус в нагороду одержав табори, заслання і розплатився за нього своїм життям. Його звинуватили в тому, що ця літературна праця підривала безпеку наймогутнішої і найдемократичнішої в світі держави. А насправді це є книга любові і болю, розповідає про трагедію людини в умовах тоталітарного режиму.
Все-таки слід відзначити, що попри десятиліття вимушеного служіння цьому режиму, ранній Тичина залишається недосяжним взірцем українського модернізму, а його трагедія – вічним застереженням про ціну компромісу з совістю.
Сьогодні Павлу Тичині – 135. І поки хтось згадує його лише за шкільним підручником, мільйони українців слухають його в навушниках! Адже виконання гуртом «Пиріг і Батіг» пісні «Гаї шумлять» зробило цей текст 1913 року справжнім гімном сучасної чуттєвості. Слухаючи «Гаї шумлять», ніби повертаємо поета собі – справжнього, сонячного і вільного, переконуємось, що справжній Тичина – це не «партія веде», а неймовірна легкість, світло та «музика, що горить-тремтить».