У грудні 2025 року минуло 180 років відтоді, як Тарас Шевченко написав один із найсильніших і найвпізнаваніших текстів української культури — вірш, що починається словами «Як умру, то поховайте…». Для мільйонів українців він давно відомий під назвою «Заповіт» — і ця назва звучить як духовна угода між поетом і народом, між минулим і майбутнім.

Написаний у 1845 році в Переяславі, у час тяжкої недуги, «Заповіт» став не прощанням, а концентрованим словом віри. Шевченко говорить не лише про власну долю — він говорить про Україну, її біль, її гнів і її право на свободу. Це текст, у якому особисте зливається з національним, а поезія переростає у моральний орієнтир.

Минуло півтора століття, змінювалися епохи, режими, кордони, але «Заповіт» не втратив актуальності. Його читали пошепки й уголос, співали як пісню, забороняли й перекладали десятками мов. Він звучав як виклик імперіям і як обіцянка прийдешнім поколінням. У різні часи цей вірш сприймали по-різному — як революційний заклик, як філософське осмислення життя і смерті, як гімн свободі. Та незмінним залишалося головне: віра у майбутнє України.

Для нас, бібліотекарів, «Заповіт» — це не лише сторінка з «Кобзаря». Це жива історія слова, яке продовжує діяти. Саме тому в Центральній бібліотеці Полтавської міської територіальної громади ми підготували книжковий перегляд, на якому зібрані різні видання «Кобзаря», дослідження про життя і творчість Шевченка, ілюстровані книги, альбоми та переклади — щоб кожен читач міг побачити, наскільки багатогранним є шлях одного вірша у світовій культурі.

Ми запрошуємо вас прийти до бібліотеки не лише згадати відомі рядки, а й перечитати «Заповіт» наново — очима людини XXI століття. «Заповіт» Шевченка — це слово, яке не старіє. І ми будемо раді, якщо саме в стінах Центральної бібліотеки ПМТГ воно знову знайде свого читача.