Під такою назвою 1 травня – до Дня незалежності Ізраїлю – у Полтавському літературно-меморіальному музеї В.Г. Короленка була проведена тематична екскурсія, присвячена громадській, публіцистичній і літературній діяльності Короленка, спрямованій на захист євреїв.

У незакінченій повісті «Брати Мендель» Короленко згадує часи свого дитинства (середина ХІХ ст.), коли для єврейського населення існувала «межа осілості», тобто євреям дозволялося жити лише на певній території й зазвичай у невеликих містечках. Таким містечком було і Рівне, де пройшли гімназичні роки письменника. «Тоді ще не було того, що ми тепер називаємо антисемітизмом, хоча не було і єврейського рівноправ'я. Межа осілості існувала як даний факт, непорушний і такий, що не підлягає критиці. <…> Про зміну становища євреїв ніхто й не думав. У тому числі – самі євреї», – пише Короленко.

Початок XX століття ознаменувався загостренням так званого «єврейського питання» і погромами. Антисемітизм в російській імперії набув поширення, як вважав Короленко, завдяки підтримці уряду, і зі свого боку він доклав чимало зусиль, щоб запобігти цьому явищу і як письменник, і як публіцист, і як правозахисник.

У 1903 році він приїжджає з журналістським розслідуванням у Кишинів, де стався єврейський погром, під час якого кілька людей були забиті до смерті. Результати свого розслідування він виклав у нарисі «Будинок № 13»: «Двір ще носить виразні сліди погрому: весь він усіяний пухом, уламками меблів, уламками розбитих вікон та посуду та обривками одягу. Достатньо поглянути на все це, щоб уявити картину дикої жорстокості: меблі поламані на дрібні тріски, посуд розтоптаний ногами, одяг подертий на шматки; в одному місці ще валяється відірваний рукав, в іншому – обривок дитячої кофтини. Рами з вікон зірвані, двері розбиті, подекуди виламані косяки висять у чорних западинах вікон, наче перебиті руки. <…> Важко уявити, що ще недавно в руїні, яку ми розглядаємо, текло звичайне мирне життя».

У 1905 році, коли після царського Маніфесту країною теж прокотилася хвиля єврейських погромів, очікувався погром і в Полтаві. Протягом трьох діб Короленко стримував оскаженілий натовп, який зібрався на базарній площі, і силою переконання йому вдалося запобігти трагедії.
«Справа Бейліса» – так називається цикл статей, присвячених гучному процесу, що проходив у 1913 році в Києві проти єврея Менделя Бейліса, якого звинувачували у вбивстві християнського хлопчика Андрія Ющинського з ритуальною метою. Слідство тяглося два роки, чорносотенці вели погромну агітацію, єврейське населення було дуже стурбоване, і на Короленка сипався град листів з проханнями виступити на суді захисником Бейліса, як він виступив у 1896 році в гучному процесі мултанських удмуртів (вотяків), котрий закінчився завдяки йому повним виправданням підсудних.

Процес розпочався 16 вересня. Незадовго до цього Короленко переніс важкий грип з ускладненнями, і лікарі категорично заборонили йому брати участь у процесі. Проте 12 жовтня разом з дружиною Євдокією Семенівною він виїжджає до Києва, там до них приєдналися старша дочка Софія і її подруга Марія Кривинська. Процес тривав 34 дні, весь цей час Короленко брав участь у нарадах адвокатів, написав звернення «З приводу кривавого наклепу на євреїв», яке підписало багато письменників і громадських діячів. Проте вирок очікувався обвинувальний, готувалися єврейські погроми. На ім'я Короленка в останні дні надійшло багато листів з погрозами. Однак, попри все, Володимир Галактіонович разом із Софією пішли до суду.
Та вирок був виправдувальний! Свої враження після проголошення вироку Короленко згодом опише у статті «Присяжні відповіли»: «Розноситься блискавкою звістка, що Бейліс виправданий. Раптом обличчя вулиць змінюється. Видно численні купки народу, які вітають один одного. Росіяни та євреї зливаються у спільній радості. Погромна пляма біля собору відразу втрачає своє похмуре значення».

Марія Кривинська, яка увесь цей час перебувала поряд, також згадує один яскравий епізод: «Не можу забути одного відвідувача ... Якийсь неймовірно худий і довготелесий яскраво-рудий студент-єврей», почувши, що Бейліс виправданий, «рухнув перед Володимиром Галактіоновичем на коліна, схопив його руку і, цілуючи її, обливаючись сльозами, пробелькотів: «Це найщасливіший день у моєму житті». А коли наступного дня Короленко з дружиною вийшли в місто, на Хрещатику їх оточив величезний натовп і влаштував їм гучну овацію, зупинивши навіть трамвайний рух.

Короленко намагався боротися проти єврейських погромів і під час громадянської війни, коли влада переходила з рук в руки. Особливо лютували стосовно євреїв денікінці – так звана добровольча армія. Ось як описав Короленко період панування у Полтаві білогвардійців у публіцистичному циклі «Листи з Полтави»: «Добровольці вели себе набагато гірше за більшовиків і відзначили своє панування, а особливо відступ, суцільною різаниною єврейського населення <…>, яка мала покрити денікінців ганьбою в очах їхніх європейських доброзичливців. Найдикіший розгул антисемітизму відзначив усе панування цієї не армії, а справді авантюри».

За самовіддану і жертовну боротьбу В.Г. Короленка з антисемітизмом у 1998 році Єврейська Рада України присвоїла йому звання «Праведник України».