Напередодні Всесвітнього дня вишиванки — свята, що потужно об’єднує серця людей не лише в Україні, а й у найвіддаленіших куточках планети, — у Відділенні №1 територіального центру надання соціальних послуг Полтавської міської ради було неймовірно затишно й душевно. Тут відбулися фольклорні посиденьки під назвою «Українська вишиванка – одвічний предків талісман».
Організаторкою зустрічі стала завідувачка бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської міської територіальної громади Людмила Заливча. Вона розповіла присутнім про історію Дня вишиванки, який цьогоріч святкує свій красивий 20-річний ювілей. Дивовижно, як за цей час свято пройшло шлях від сміливої студентської ініціативи у Чернівцях до події всесвітнього масштабу!
Далі розмова переросла у справжнє таїнство — спогади про історію та традиції створення українського строю.
В нашого народу є крилатий вислів — «народитися в сорочці», що означає бути щасливим і благословенним у житті. Цією доленосною сорочкою по праву можна назвати українську вишиванку. Колись, шиючи та оздоблюючи її, наші предки вкладали у кожен рух голки величезний сакральний зміст, кодуючи в узорах-письменах зашифровані побажання долі. Українці завжди ставилися до вишиванки як до великої святині. Сорочки передавали з покоління в покоління, від роду до роду, берегли як найдорожчу реліквію.
Раніше вишивані візерунки ніколи не копіювали механічно із чужих зразків, як це часто роблять зараз. Кожна майстриня досконало володіла унікальною «мовою» орнаментального письма, тонко відчувала енергетику кольорів і поєднувала їх зі своїми почуттями, молитвами та помислами в єдине мереживо. Ткалося не просто вбрання — творився потужний оберіг для себе, для коханого чоловіка чи для дитини.
У вишивальниць існувало (і понині зберігається!) безліч таємниць. Зокрема, так зване «закривання» сорочки, коли майстриня залишала в потаємному місці свій особливий «замочок» — захист від чужого злого ока. Навіть у народних легендах вишиванка завжди постає як надійний щит, що береже людину від усіх бід. Наші предки свято вірили, що кожен стібок на полотні має магічне значення і може стати доленосним. Самі слова «вишиванка», «вишивка», за деякими версіями, походять від слова «вишній» — тобто божественний, а грецькою мовою слово «орнамент» перекладається як «космос», що ще раз підкреслює глибинний, всесвітній зміст цього мистецтва.
Історію виникнення української вишивки дослідники пов’язують ще з легендарною Трипільською культурою епохи пізнього неоліту. Певні елементи орнаментів існували й на одязі скіфів, які населяли наші землі ще до нашої ери. За часів Київської Русі вишитий одяг був ознакою витонченого смаку та статусу, а згадки про особливе, чарівне вбрання русинів залишили у своїх записах чимало чужоземних мандрівників. Відомо, що в ХІ столітті сестра Володимира Мономаха, Анна, організувала першу в історії вишивальну школу, де дівчата вчилися майстерно гаптувати золотом і сріблом.
Кожен куточок України може похвалитися своєю неповторною сорочкою. Вони різняться фасонами, барвами, техніками виконання та символізмом візерунків.
Однією з найдраматичніших та найоригінальніших є знаменита борщівська вишиванка, густо розшита чорними нитками. Легенда свідчить: коли чужинці знищили майже всіх чоловіків у Борщеві, жінки цього й сусідніх поселень протягом кількох поколінь одягали саме такі чорно-білі сорочки на знак невимовного суму та вічної скорботи.
Яскравою противагою цьому стилю є легендарна вишивка «білим по білому» — витончена візитівка Полтавщини. Один із найпотужніших осередків цього мистецтва розквітнув у Решетилівці. У 2017 році ця унікальна технологія була офіційно внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
До речі, ця вишивка свого часу підкорила навіть Голлівуд! Коли у 1969 році на Полтавщину для зйомок у фільмі «Соняшники» приїхала зірка світового кіно Софі Лорен, для неї підібрали розкішну сукню, вишиту решетилівським білим по білому. Кінодіва була в такому захваті від українського дива, що не лише знімалася в ній, а й завезла її з собою. На фабриці виготовили точну копію, яка сьогодні прикрашає місцевий краєзнавчий музей.
Справжньою окрасою бібліотечних посиденьок стала демонстрація старовинної сорочки в цій техніці, яка дбайливо зберігається у бібліотечній колекції.
Згадали присутні й про інший, дуже самобутній вид полтавської сорочки — гадяцький. Їх традиційно вишивали нитками глибокого темно-синього кольору. Секрет крився в тому, що у Гадячі свого часу мешкало багато єврейських купців, які привозили з далекої Індії якісний синій барвник — індиго. У народі такі сорочки з повагою та колоритом називали «жидівками».
Особливе щемливе почуття у гостей викликала презентація ще однієї родинної вишиванки, виконаної технікою стебнівки та косої лічильної гладі. У народі цей узор поетично називають «сенчанським павучком». Ця реліквія — особлива для пані Людмили, адже походить із саме із Сенчі – рідного села її мами, а її бабуся носила цю сорочку до останніх днів свого життя. Ще одну яскраву, сповнену сонця вишиванку бібліотеці щиро подарували земляки із села Землянки Глобинського району.
Ці дивовижні, живі історії про вишиті сорочки нагадали кожному з присутніх, що вишиванка — це не просто одяг. Це генетичний код нашої нації, наша свята спадщина. Сьогодні вона перетворилася на потужний символ, який об’єднує неймовірно різних українців — незалежно від віку, поглядів чи мови спілкування. Сакральна сорочка стала нашою сучасною духовною зброєю проти ворога, маніфестом української нескореності, свободи та гідності.
Допоки українські жінки з молитвою вишиватимуть сорочки, вкладаючи в них усю душу, а українські воїни одягатимуть їх як найнадійніший оберіг — Україна залишається непереможною!